Перше слово – мама

Перше слово – «мама».

Люблю й ненавиджу. Злюся, але не можу жити без цієї людини. Відчуваю перед нею сором і провину, та все ж занадто часто думаю про неї. Усе моє життя – в цій людині. Без неї я – ніхто, а з нею – мене немає. Мені потрібно від неї тікати, але щоразу хочеться повернутися. Вона далеко не ідеальна, проте вона – найкраща у світі. Я знаю всі її звички, смаки та інтереси, але водночас не знаю про неї нічого. Бо ми ніколи не говорили «по душах». Я знаю її від самого раннього дитинства, з першого свого дня – і до її останнього дня… І коли вона йде – руйнується світ. Завмирає душа, ніби перестає битися серце, і потрібні чималі зусилля, аби «запустити» у собі життя знову, ніби з нуля, ніби все спочатку… але вже без неї. Порожнеча, а за плечима лише страх, самотність, вічна, до кінця днів, самотність.

Тобі більше нікуди поспішати, нікому поскаржитися, ні до кого йти, нікому зателефонувати…
Її нема! Але… з’являєшся ти. Пуповина розірвалася. Час вирушати у самостійне плавання. Більше немає тієї, хто привела тебе в цей світ, хто супроводжував тебе все твоє дитинство, хто «оселився» в тобі й залишиться з тобою назавжди. Її слова, її голос, її руки, її жести, її сміх, її хода – все це залишиться в тобі, хочеш ти того чи ні.

Хто ця людина? Це – твоя мама. Усі ці слова, почуття й емоції: біль і радість, злість і провина – все це в ній і у тобі. Вона захотіла тебе мати, вона тебе народила, виховала і відпустила в нове життя. Подобається тобі це чи ні – твоє діло. Вона віддала тобі всю свою любов. Усю, скільки мала… Навіть якщо тобі цього замало, у неї більше не було.

Головна людина в нашому житті – наша мати. Це перша людина, яку ти побачив і почув у своєму житті. Вона була з тобою завжди: коли ти був абсолютно безпорадним, коли тобі було зле і коли добре; від неї залежало твоє життя, твоє навчання, виховання, твоя радість і твоє горе. Ти – наче порожній глек, а вона – рідина, що його наповнює. А якою буде ця рідина – нектаром чи отрутою – значною мірою залежало від неї. Цей глек наповнюється усе життя. Глек твоєї самоцінності наповнюється у мандрівці крізь життя. Особливо у перші п’ять років. П’ять років формування нашої психіки. Надалі це вплине на те, як ми будемо себе почувати у цьому світі й як будемо спілкуватися з іншими людьми. Головне в нашому житті – стосунки. Якщо їх немає або вони негативні й незадовільні – ми хворіємо, страждаємо, наше життя стає сірим, втрачає барви…

З перших днів дитині потрібні турбота, любов, увага, ніжні тілесні дотики, тобто, як казав видатний дитячий психоаналітик Дональд Віннікот, потрібна «достатньо добра мати». Це мати, яка відчуває потреби дитини й задовольняє їх. Причому робить це з радістю, перебуваючи в гармонії з чоловіком, з людьми довкола і навіть зі всім світом. Багато ви бачили таких щасливих жінок, наповнених любов’ю і готових нею ділитися?

Ми пізнаємо себе лише в очах іншого… І цей інший – наша мати. Дитина не знає, хто вона і яка вона. Вона збирає ці якості й характеристики, нанизуючи, як намистини на ниточку, дивлячись у материнські очі. Зараз вони добрі й ніжні – значить, я хороший, а зараз злі – значить, я поганий. Матері, які відмовляються говорити зі своїми маленькими дітьми кілька днів чи залишають їх самих, можуть завдати шкоди своїй дитині. Емоційний, духовний контакт потрібен дитині так само, як і харчування. Відмова матері визнавати та приймати те, що її діти ростуть і з часом перестають бути від неї залежними, теж може негативно вплинути на розвиток дитини. Такі матері сприймають самостійність дитини як емоційну втрату, почуваються відкинутими та покинутими і згодом можуть впасти в депресію.

Вже з 5–6 місяців життя дитина прагне «вилупитися» із симбіотичної єдності з матір’ю. Так звана сепарація – це процес, «під час якого немовля поступово формує внутрішньопсихічне уявлення себе, відмінне від уявлення матері» (М. Малер). Це процес, коли дитина вчиться обходитися без матері, набуває власних інтересів, спілкується з іншими, отримує навичку бути окремою.

Існує 4 ознаки сепарації:


1. Емоційна сепарація. Коли ми перестаємо бути залежними від батьківського схвалення чи несхвалення. Коли їхня оцінка перестає сильно впливати на нас.


2. Атитюдна сепарація. Коли виробляється власний погляд на речі, особиста думка, заснована на власному досвіді. Ми перестаємо дивитися на світ очима батьків і мислити їхніми категоріями.


3. Функціональна сепарація. Уміння забезпечувати себе самостійно та існувати фізично окремо від батьківської сім’ї.


4. Конфліктна сепарація. Уміння жити без почуття провини за те, що відірвався від батьків і став незалежною особистістю. Це не означає, що має бути конфлікт поколінь.

Проблеми на цьому етапі розвитку призводять до формування прикордонної організації особистості. Основна складність таких особистостей – проблема ідентичності, труднощі у відчутті та описі себе, свого «Я». Це може призводити у дорослому житті до залежностей, співзалежності, психосоматичних захворювань і депресій.

Оскільки дочки часто ближчі психологічно, відпустити її — означає позбутися певного бар’єра між собою та власною старістю, власним незреалізованим особистим життям і, зрештою, між майбутньою смертю. Багато матерів воліють жити життям своїх дочок, оберігаючи себе таким чином від зустрічі з власними нерозв’язаними проблемами та страхами. Дуже показовим у цьому сенсі є міф про Деметру й Персефону. Для того, щоб відокремитися від такої великої матері, як Деметра, Персефоні довелося бути викраденою Аїдом, похмурим володарем царства тіней померлих. «Тяжка скорбота про втрату єдиної улюбленої дочки охопила серце Деметри. В темному вбранні дев’ять днів вона нічого не усвідомлювала, ні про що не думала, блукаючи землею та проливаючи гіркі сльози…Вона покинула богів, покинула світлий Олімп, прийняла вигляд простої смертної й, облечена в темні шати, довго блукала серед людей, проливаючи гіркі сльози. Будь-який ріст на землі припинився. Листя на деревах зів’яло й опало. Ліси стояли оголеними. Трава зблякла; квіти схилили свої строкаті вінчики й засохли. Не було плодів у садах, засохли зелені виноградники, не достигали в них важкі соковиті грона. Колись родючі ниви спорожніли, не росла на них жодна билинка. Завмерло життя на землі. Голод панував усюди: звідусіль лунали плач і стогони. Загибель загрожувала всьому людському роду. Але нічого не бачила й не чула Деметра, занурена в печаль за ніжно любою дочкою…»

Краще й не сказати про велике горе матері, яка втратила своє дитя. Але тільки таким чином може дівчина повернутися до матері — вже будучи самою матір’ю або дружиною. А для того, щоб стати матір’ю й дружиною, потрібно стати передусім жінкою.

Жіноча ініціація — це не просто ритуал, а тихе диво переходу. Це мить, коли дівчинка залишає позаду свою дитячу шкіру й уперше зустрічається зі справжньою собою — зрілою, глибокою, сильною.

Жіноча зрілість народжується на перетині двох шляхів — ініціації та набуття почуття власної гідності. Ініціація — це внутрішній перехід від дівчинки до жінки, символічна смерть старих ролей і народження нової себе, здатної до близькості, відповідальності й свободи. Почуття власної гідності — це внутрішній стрижень, тиха впевненість у власній цінності, яка не залежить від чужого схвалення. Разом вони творять основу жіночої сили: здатність чути себе, відстоювати межі, будувати гармонійні стосунки й жити в злагоді зі своїм серцем. Без ініціації жінка лишається в дитячій позиції, а без гідності — втрачає себе в чужих очікуваннях. Їхнє поєднання повертає жінку додому — у власну глибину й свободу.

У давнину цей шлях супроводжували вогнища, пісні та шепіт старших жінок. Вони навчали, як чути свій внутрішній голос, як відчувати землю під ногами й як зберігати тепло в серці. Кожне випробування було дверима — іноді в радість, іноді в сльози, але завжди до себе.

Сьогодні ініціація може приходити м’якше — через роботу з тілом, за допомогою психотерапії. Але суть не змінюється: це зустріч із власною силою, прийняття відповідальності та визнання своєї зрілості.

Три кроки на цьому шляху незмінні:

1. Відокремлення — прощання з дитячою роллю.

2. Поріг — внутрішній злам, прийняття відповідальності за своє життя.

3. Повернення — життя вже в новій якості, з розумінням себе та своїх бажань.

Жіноча ініціація — це повернення додому. Але додому не в батьківський дім, а в дім усередині себе. Її головна мета — набути жіночої зрілості, здатності до близьких стосунків і власного життєвого простору.

Справжнє почуття власної гідності не виявляється у зверхності чи холодній відстороненості. Воно проявляється у м’якій, але твердій упевненості, яка дозволяє жінці бути вільною, обирати стосунки з любові, а не зі страху, й будувати життя в гармонії з собою.

Усередині кожної жінки живе спляча красуня, яка чекає свого пробудження. Але дуже часто на цьому шляху трапляються перешкоди.

Інколи між матір’ю та дочкою виростає невидима нитка — тепла, міцна, майже нерозривна. Вона зігріває, але й стягує так туго, що в цей зв’язок неможливо вплести ще когось. Будь-хто, хто намагається увійти — чи то батько, чоловік чи коханий, — відчуває себе «третім зайвим». І тоді любов перетворюється на поле тихого суперництва, де материнська ніжність і жіноча ревність переплітаються в один вузол.

«Доньки-матері й третій зайвий» — це історія про те, як стосунки між матір’ю та дочкою можуть стати настільки тісними, що в них не залишається місця для чоловіка. Психоаналітик Каролін Ельячефф розглядає ці зв’язки як емоційний трикутник, де батько (або партнер матері) опиняється витісненим, а дочка мимоволі втягується в союз із матір’ю, який за своєю інтенсивністю можна порівняти зі шлюбним.

Таке часто виникає в сім’ях, де мати сама не отримала тепла й визнання в дитинстві, залишилася емоційно голодною й переносить свої нереалізовані потреби на дитину. Донька стає «головною людиною» в її житті — подругою, довіреною особою, іноді навіть емоційною опорою. Поступово формується симбіоз, у якому мати й донька живуть як єдиний організм, ділячи одне з одним усе: таємниці, емоції, навіть простір для особистих стосунків.

Коли в життя доньки чи матері з’являється чоловік, він сприймається як загроза цій близькості. Мати може несвідомо ревнувати доньку, критикувати її вибір, підривати довіру до партнера. Або ж, навпаки, — конкурувати за увагу того самого чоловіка (наприклад, нового чоловіка матері чи навіть власного батька). У результаті чоловік стає «третім зайвим», який не має реального впливу на емоційне життя цієї пари «мати-донька».

Для доньки наслідки можуть бути серйозними:

   •   труднощі у побудові близьких стосунків;

   •   почуття провини за відокремлення від матері;

   •   страх втратити її любов під час створення власної сім’ї;

   •   повторення сценарію, коли вона сама вибудовує симбіотичні зв’язки зі своїми дітьми.

Розірвати це замкнене коло можливо лише через усвідомлення меж і поступове відокремлення. Для матері — це визнання права доньки на самостійне життя й прийняття ролі жінки, а не лише матері. Для доньки — це розуміння, що любов і близькість не зникають із появою власного життя, і що стосунки з чоловіком не роблять її зрадницею в очах матері.

Каролін Ельячефф підкреслює: у здоровій сім’ї емоційний зв’язок матері й доньки залишається теплим, але не замінює собою всі інші прив’язаності. Лише тоді в житті обох жінок знайдеться місце для «третього» — без почуття загрози й суперництва.

Розірвати цей вузол непросто. Потрібна мужність, щоб відпустити — і матері, і доньці. Але саме в цьому відпусканні з’являється свобода: мати повертає собі роль жінки, а донька — право на власне життя й любов. І тоді в їхній історії «третій зайвий» перестає бути зайвим, стаючи природною частиною світу, де близькість більше не вимагає жертви.

У психотерапії виявляється, що для завершення ініціації жінці важливо:

1. Розділити в образі матері люблячу й забороняючу частини.

2. Прожити образу й гнів на «мачуху».

3. Отримати дозвіл бути жінкою від «доброї матері».

4. Знайти свого чоловіка й вибудувати власні кордони.

5. Отримати підтримку спільноти.

Жіноча ідентичність не з’являється раптово — вона зростає тихо, як дерево. Спершу — маленький паросток у душі дівчинки, що живиться материнським поглядом, її дотиком, її образом. Потім — перші ігри, де вона приміряє на себе сукню, жест, слово, ходу. І так, крок за кроком, дівчинка вчиться бути собою — у світі, який уже готовий сказати їй, якою «має» бути жінка. Жіноча статева ідентичність формується з раннього дитинства й проходить кілька етапів. Уже в перші роки життя дівчинка починає усвідомлювати себе як «відмінну» від хлопчиків, звертаючи увагу на відмінності у зовнішності та поведінці. Величезну роль відіграє образ матері — вона стає першою моделлю жіночності, через яку дівчинка вчиться сприймати й проживати свою статеву належність.

У дошкільному віці дівчинка переймає жіночі ролі через гру, спостереження за дорослими та наслідування матері чи інших значущих жінок. Тут важливо, щоб її прояви як дівчинки приймалися й схвалювалися — це зміцнює почуття впевненості у власній ідентичності.

У молодшому шкільному віці статева ідентичність доповнюється усвідомленням соціальних очікувань: як «повинна» поводитися дівчинка. Ці норми можуть підтримувати розвиток жіночності, але надмірний тиск стереотипів інколи заважає розкриттю індивідуальності.

У підлітковому віці формування жіночої ідентичності виходить на новий рівень: починається статеве дозрівання, з’являються перші романтичні почуття, а образ жінки наповнюється особистим змістом. Дівчина приміряє на себе різні моделі поведінки, іноді намагаючись оспорювати традиційні уявлення про жіночу роль.

Гармонійне становлення жіночої ідентичності відбувається тоді, коли дівчинка відчуває прийняття з боку батьків, бачить позитивний приклад жіночності, має простір для самовираження й відчуває цінність своєї унікальності.

Для відчуття свого щастя й повноти життя дівчина повинна відчувати свою сексуальність. Жіноча сексуальність — це не лише про пристрасть, а й про право бути живою; це не просто здатність відчувати фізичний потяг, а цілісна, багатошарова частина особистості, у якій переплітаються тілесність, емоції, психологія й духовний вимір. Вона пов’язана з Еросом — життєвою енергією, яка живить любов, пристрасть, творчість і бажання бути в близькості з іншою людиною та із самою собою. Жіноча сексуальність — як сад, у якому квіти розквітають лише тоді, коли їх не зривають, а плекають. У ній немає поспіху, вона любить м’яке світло, теплі руки й довіру. Це не просто потяг, а дихання життя, у якому з’єднуються тіло, душа й серце.

Формування жіночої сексуальності починається задовго до першої інтимної близькості. На неї впливають ранні дитячі враження, ставлення батьків до тіла й вияву ніжності, культурні та релігійні настанови. Якщо дівчинка зростає в атмосфері прийняття, де її тіло й почуття поважають, сексуальність розвивається вільно. Але якщо в її досвіді є сором, придушення, насильство чи холодність, у зрілості це часто виявляється труднощами з довірою, близькістю й насолодою.

Жіноча сексуальність унікальна тим, що вона глибоко пов’язана з емоційним і психологічним станом. Для жінки бажання рідко буває лише фізіологічним — у ньому завжди присутній елемент емоційної безпеки, довіри й внутрішньої гармонії. Сексуальний потяг може посилюватися від ніжності, турботи, почуття значущості, а не тільки від зовнішньої привабливості партнера.

Сексуальність не є сталою — вона змінюється протягом життя. Періоди закоханості, вагітності, материнства, криз і зрілості забарвлюють її по-різному. Справжня зріла сексуальність народжується тоді, коли жінка приймає своє тіло, свої бажання й уразливість, перестає порівнювати себе з чужими стандартами та живе у контакті зі своїми почуттями.

Шлях розкриття сексуальності включає:

   •   прийняття свого тіла та його ритмів;

•   роботу з пригніченими почуттями, соромом і травмами;

   •   розвиток чуттєвості через тілесні практики, дихання, рух, танець;

   •   творче самовираження, яке живить Ерос;

   •   побудову безпечних і надихаючих стосунків.

Жіноча сексуальність — це енергія життя, здатна наповнювати, надихати й зцілювати. І що більше жінка живе в злагоді зі своєю природою, то яскравіше й вільніше вона проявляється, стаючи джерелом сили не лише для себе самої, а й для своїх близьких.

Коли жінка повертає собі право відчувати, бажати й любити, вона перестає бути полонянкою чужих очікувань. Її сексуальність стає не маскою й не зброєю, а джерелом радості, глибини та сили. І тоді Ерос — енергія життя — тече в ній вільно, перетворюючи кожен день на доторк до повноти буття.

Жіночність і сексуальність неможливо звести до єдиної формули — кожна жінка відкриває їх по-своєму. Прийняття своєї ідентичності та свобода бути собою стають найважливішими кроками на шляху до цілісності й внутрішньої гармонії, кажучи простіше — до жіночого щастя.